Леонід Терехович.
МИ – НАРОД!
Ще коли я навчався в початкових
класах
у підручниках географії на політичних
картах світу величезні території виділялися
зеленим кольором. Весь континент
Австралії, великі країни і безліч океанських
островів – все це були землі Великобританії,
де “ніколи не заходило сонце”. Але населяли
ці землі різні народи і народності, і нікому
навіть не спадало на думку пропагандистськи
галасувати про великий великобританський
народ.
А потім
імперія розпалась, і народи з її
складу створили свої держави, дуже
символічно об’єднавшись у “співдружність
націй”, котра нагадувала про своє існування
хіба що проведенням спортивних ігор.
Відбувся звичайний історичний процес.
І нас
довгі роки привчали до думки, що ми
є свідками і сучасниками знаменних подій,
коли імперії розпадаються, а поневолені
народи підіймаються на повний зріст і будують
власне щастя, вириваючись з-під віковічного
гніту. І це – незворотньо, бо відповідає законам
історичного розвитку.
Проте
нас цей процес чомусь не стосувався,
бо ми жили за законами марксизму-ленінізму
в новій суспільно-історичній формації і новій
державі – великому, могутньому Радянському
Союзі. (Можна було не брати до уваги, що цей
Союз майже повністю, з малесенькими
відмінностями, відроджував Російську імперію
в перелицьованому вигляді).
А якщо
ми жили в одній державі, то всім
нам – українцям, євреям, чеченам, якутам і т. д.,
загалом більше сотні народів і народностей,
– дуже розумні голови придумали і нову
загальнодержавну наднаціональну назву –
радянський народ. Придумали і вбивали в свідомість.
Щоб люди якнайшвидше забували, якого вони
роду – племені, чиї вони діти, щоб їх легше було
заганяти в різношерстні гурти під наглядом
денаціоналізованих погоничів.
Хоч все
це творилось під новітніми гаслами,
насправді продовжувалася віковічна імперська
політика – “національне” шанобливо уступало
дорогу велетенському “загальнодержавному”,
показово рекламуючи себе на стилізованих
концертах художньої самодіяльності.
Саме
почуття “націоналізм”, не криючи під
собою нічого поганого, перетворилося у нас
на одне з найтяжчих звинувачень і вело за
собою жахливі репресії. Скільки людей
загинуло в катівнях, пройшло тюрми і концтабори,
зазнавало всіляких утисків, не зробивши ніяких
злочинів – тільки по обвинуваченню в
“націоналізмі”!
Про це страшно згадувати, але це так.
І
повелося так дуже давно.
Чи ж
дивуватися тому, що мільйони українців
називаються якось інакше?
Передостанній генсек КПРС Черненко – син
переселенця з Украіни – росіянин. Один із видатних
російських поетів сучасності Євгеній Євтушенко –
онук переселенця з України – росіянин.
Колись
я працював у відрядженні в Узбекистані.
Майстром нашої дільниці по будівництву ліній СЦБ
був мужчина козацької статури з дуже знайомим
прізвищем Герасименко.
Питаю:
“Українець?”
“Ні, я
руський”.
“Та
який ти в чорта руський? Знаєш, скільки у нас
в Кучинівці Герасименок? У мене троюрідний брат –
Герасименко”.
“Так то мій дід переїхав до Сибіру з Чернігівщини,
а я – руський!”.
Все.
Треба лиш додати, що його дружина – українка
та діти – росіяни жили на Україні, а розмовляли
ми,
звичайно ж, по-російськи.
Проте
живуть разом з нами не тільки подібні “росіяни”.
Часто згадую розповідь колишнього студента Ніжинського
педінституту про ніжинське земляцтво ассірійців.
Не десять і не триста років тому, як цей народ був
розвіяний
по світу – уже більше двох з половиною тисячоліть
живуть
ассірійці в діаспорі. Проте і сьогодні вони
залишаються
ассірійцями, зберігаючи живе коріння свого народу!
Чи не завадило б повчитися у них багатьом нашим
Черненкам та Герасименкам?
Лиха
доля за віки – особливо за останне сторіччя
розкидала українців по всім усюдам – від Канади до
Австралії. І коли в центрі Торонто стоїть пам’ятник
нашому великому Кобзареві, коли в далеких країнах
відкрито українські школи та виходять українські
газети і видаються книги, це значить: навіть
далеко
від історичної батьківщини українці залишаються
українцями!
А ми?
Станемо
духовно вільним народом, чи й надалі будемо
нівелюватись в “історичну єдність”?
Ненавиджу презирливо-зверхнього ставлення дуже
недалеких людей до “хохлів”, “жидів”, “чорномазих”
і т.п.
Але не менш огидно бачити і принижене плазування
та
рабське заглядання в рота “старшому брату”.
Зі
своєю величчю і своїми вадами, зі своєю страшною
історією від не дуже веселої сучасності нам разом
іти в
майбуття, бо ми були, ми є і ми будемо!
Ми – народ!
Ми –
великий народ і настав час почуватись великими!
Л. ТЕРЕХОВИЧ.