МИ – НАРОД!

 

Ще коли я навчався в початкових класах

у підручниках географії на політичних

картах світу величезні території виділялися

зеленим кольором. Весь континент

Австралії, великі країни і безліч океанських

островів – все це були землі Великобританії,

де “ніколи не заходило сонце”. Але населяли

ці землі різні народи і народності, і нікому

навіть не спадало на думку пропагандистськи

галасувати про великий великобританський

народ.

   А потім імперія розпалась, і народи з її

складу створили свої держави, дуже

символічно обєднавшись у “співдружність

націй”, котра нагадувала про своє існування

хіба що проведенням спортивних ігор.

    Відбувся звичайний історичний процес.

    І нас довгі роки привчали до думки, що ми

є свідками і сучасниками знаменних подій,

коли імперії розпадаються, а поневолені

народи підіймаються на повний зріст і будують

власне щастя, вириваючись з-під віковічного

гніту. І це – незворотньо, бо відповідає законам

історичного розвитку.

    Проте нас цей процес чомусь не стосувався,

бо ми жили за законами марксизму-ленінізму

в новій суспільно-історичній формації і новій

державі – великому, могутньому Радянському

Союзі. (Можна було не брати до уваги, що цей

Союз майже повністю, з малесенькими

відмінностями, відроджував Російську імперію

в перелицьованому вигляді).

    А якщо ми жили в одній державі, то всім

нам – українцям, євреям, чеченам, якутам і т. д.,

загалом більше сотні народів і народностей,

  дуже розумні голови придумали і нову

загальнодержавну наднаціональну назву –

радянський народ. Придумали і вбивали в свідомість.

    Щоб люди якнайшвидше забували, якого вони

роду – племені, чиї вони діти, щоб їх легше було

заганяти в різношерстні гурти під наглядом

денаціоналізованих погоничів.

    Хоч все це творилось під новітніми гаслами,

насправді продовжувалася віковічна імперська

політика – “національне” шанобливо уступало

дорогу велетенському “загальнодержавному”,

показово рекламуючи себе на стилізованих

концертах художньої самодіяльності.

    Саме почуття “націоналізм”, не криючи під

собою нічого поганого, перетворилося у нас

на одне з найтяжчих звинувачень і вело за

собою жахливі репресії. Скільки людей

загинуло в катівнях, пройшло тюрми і концтабори,

зазнавало всіляких утисків, не зробивши ніяких

злочинів – тільки по обвинуваченню в “націоналізмі”!

Про це страшно згадувати, але це так.

    І повелося так дуже давно.

    Чи ж дивуватися тому, що мільйони українців

називаються якось інакше?

     Передостанній генсек КПРС Черненко – син

переселенця з Украіни – росіянин. Один із видатних

російських поетів сучасності Євгеній Євтушенко –

онук переселенця з України – росіянин.

    Колись я працював у відрядженні в Узбекистані.

Майстром нашої дільниці по будівництву ліній СЦБ

був мужчина козацької статури з дуже знайомим

прізвищем Герасименко.

    Питаю: “Українець?”

    “Ні, я руський”.

    “Та який ти в чорта руський? Знаєш, скільки у нас

в Кучинівці Герасименок? У мене троюрідний брат –

Герасименко”.

“Так то мій дід переїхав до Сибіру з Чернігівщини,

а я – руський!”.

    Все. Треба лиш додати, що його дружина – українка

та діти – росіяни жили на Україні, а розмовляли ми,

звичайно ж, по-російськи.

    Проте живуть разом з нами не тільки подібні “росіяни”.

Часто згадую розповідь колишнього студента Ніжинського

педінституту про ніжинське земляцтво ассірійців.

Не десять і не триста років тому, як цей народ був розвіяний

по світу – уже більше двох з половиною тисячоліть живуть

ассірійці в діаспорі. Проте і сьогодні вони залишаються

ассірійцями, зберігаючи живе коріння свого народу!

Чи не завадило б повчитися у них багатьом нашим

Черненкам та Герасименкам?

    Лиха доля за віки – особливо за останне сторіччя

розкидала українців по всім усюдам – від Канади до

Австралії. І коли в центрі Торонто стоїть памятник

нашому великому Кобзареві, коли в далеких країнах

відкрито українські школи та виходять українські

газети і видаються книги, це значить: навіть далеко

від історичної батьківщини українці залишаються

українцями!

    А ми?

    Станемо духовно вільним народом, чи й надалі будемо

нівелюватись в “історичну єдність”?

    Ненавиджу презирливо-зверхнього ставлення дуже

недалеких людей до “хохлів”, “жидів”, “чорномазих” і т.п.

Але не менш огидно бачити і принижене плазування та

рабське заглядання в рота “старшому брату”.

    Зі своєю величчю і своїми вадами, зі своєю страшною

історією від не дуже веселої сучасності нам разом іти в

майбуття, бо ми були, ми є і ми будемо!

    Ми – народ!

    Ми – великий народ і настав час почуватись великими!

                                                                        

                                                               Л. ТЕРЕХОВИЧ

Вірші Леоніда Тереховича можно слухати зараз  (18 хв.)