Збільшити

Та гей, бики!..

(До підписання союзного договору)

Та гей, бики!

Та гей, чого ж ви стали?

Невже не бачите знайомого ярма?

Погоничі в дорогу просвистали

і батоги лаштують недарма...

Та гей, бики!

Доволі огинаться!

Відвикли вже тягати на горбу?

Було п'ятнадцять,

буде одинадцять,

але ж потягнете ще вікову гарбу...

Як і раніш, підем в ясну дорогу,

поклигаєм в майбутнє навпрошки,

лиш підпряжемо й доленьку-небогу...

Чого ж ви стали?

Ну-мо, гей бики!

25.12.91

Автограф «Та гей, бики!..»

В картинній галереї

Кричить на палі бунтівний козак,

випльовує скривавлені прокльони,

а поряд – гурт нікчемних посіпак,

що б’ють гнобителям низькі поклони...

Через віки видовище сумне

вразливої душі не обмине...

Застиг довкола спохмурнілий люд...

І береже хвилина та остання –

не крик жалю, ані бурхливу лють –

лише важке задавлене мовчання...

Знедолена покірливість німа

людей застиглих сумно обніма...

В картинній галереї – сум століть

гнітюще нависа, і ніби знову бачу

(страшна картина в пам’яті стоїть)

і смерть козачу, й відданість собачу:

стікає кров’ю бунтівний козак,

регоче зграя ситих посіпак...

примітка: паля - старовинний спосіб смертної кари,

коли засудженого страчували, насаджуючи на кілок.

* * *

“Червоне – то любов...” –

лунає з репродуктора...

Та час переосмислення назрів,

історія страшна – і непридумана

відгукується болісно на спів.

Мелодія розширюється в просторі,

відлунюючи від небесних дуг...

Червоне – то любов пожеж і розстрілів,

що вбили тіло, спалюючи дух.

Запалено печуть червоні тропіки, –

не вийшли ми з розжарених Сахар,

і в душах все не заживають опіки,

а думка – і потрошена, й суха...

Нам ще брести духовною пустелею,

нам подаянь відродження жебрать,

над нами висить давлячею стелею

червоне – наша чорная журба...

8.07.92

* * *

Хто диктатуру любить дуже,

усі помітить би змогли,

що фюрери, вожді чи дуче

народам щастя не дали.

Та часто чуються поради,

в яких трактують залюбки

синонімом міцної влади

міцні та грізні кулаки.

12.01.92

Кредо

В народнім розумінні ще не скресло

з під криги задогмачених ідей

просте, та дуже справедливе кредо:

годиться все, що добре для людей.

8.10.90

Завжди з народом?

Не я один – хворіє вся країна,

життя, мов перетягнута струна.

Необережність – на землі руїна.

Необережність – на столі труна.

Якщо, можливо, зможу трохи згодом

цей грізний час згадати для хвали,

то заявлю, що завжди був з народом,

і з гордістю розпринджусь, як павлин...

29.10.90

Прикмета

Ділити свій загал зажди,

бо по прикметам і повір’ям,

що в купі – держиться завжди,

що порізну – летить за вітром.

12.11.90

* * *

Зависла в небі чорнота

на знак трагічності сліпої...

Відходять хлопці в небуття:

кого – ножем, кого під поїзд...

І хмари падають зім’яті

заплакавши сльозливо в тузі...

Розпачливо зламалась матір,

зчорніло поглядають друзі.

А в серці застигає черство

передчуття біди нової...

За ким тепер наступна черга?

Кого – ножем?

Кого – під поїзд?

4.07.92

Примітка:

22 серпня 1992 р. Леоніда Тереховича не стало...

На смерть Михайла К.

Один укол – і все готово,

немов і болю не було...

Хай спантеличене село

уже святкує поминково!

А лікар посміхнувся: "П'яний...

Проспиться, знову буде пить..."

Та він уже в труні лежить,

з’явившись на той світ незваним.

Вже ні для чого сповідь пізня,

визнання власних помилок,

різноголосий шум байок...

Бо все це – після, після, після...

Йому уже всього доволі:

забуті радощі та болі,

забуті друзі та сім'я,

і навіть власнеє ім'я, –

лиш вічна тьма на видноколі;

уже не заболить ніколи,

мов скинув клопоти з плеча...

А лікар п'яних визнача

та знову признача уколи...

8.10.90

* * *

Моє життя – не крок в німій колоні,

або думки в “ідейному” полоні,

хай тільки лінія – та власної долоні,

хай кров і сльози – та які солоні!

8.01.92

* * *

Крок направо – скеля прямовисна,

крок наліво – там бездонна падь.

Що позаду – вже, здається, звісно.

Що попереду – ще треба взнать.

А зневіра обійма бентежно,

нагадало серце про біду,

бо куди веде ця грізна стежка,

я не знаю, хоч по ній іду.

18.11.90

Поруч з бентежністю

Світ ніби збожеволів...

Жовті ниви

під жовтим сонцем

нагадали дім,

в якому я, розпачливо-лінивий,

провів два місяці в житті своїм.

В нім тиша випадково залягала,

щоб знов з раптовим криком відлетіть,

немовби гарячково вимагала

послухатись її несамохіть...

Ми чули тишу...

Це було так рідко,

що ми навчились спокій цінувать,

чи не тому так боляче і бридко

бентежний світ напоказ цілувать?

Бентежність набивається в коханки,

то сміх, то плач розплескує вона,

чи саме добре миттю запоганить,

чи раптом погань витягне з багна...

І вже не зрозуміти: хто ти?.. звідки?..

та де чекає “світле майбуття”?..

Лиш гори бруду, мов суворі свідки,

що назбирались за моє життя.

Лиш є надія, що, юнацьки – сильний,

іще прорвусь через загати літ,

щоб мовчки закричать:

о, боже! Вільний!

...Чи божевільний, як і цілий світ.

14.10.90

* * *

Голод стискає лещатами голову,

холод по тілу червою повзе...

Може, від розпачу,

може, від голоду,

тільки погано гадаеш про все.

Доки життя назавжди не погасне,

треба б згадати хоч трохи добра:

щось же бувало в житті й непогане,

просто хорошого я недобрав...

22.10.90

* * *

Що є в житті страшніше за нікчемність?

І як уламки серця не стучать,

все ні для чого – прямота і чесність,

та немічний вряди-годи талант.

Розбилось серце, грюкаючи в ребра,

роки й сліди надії замели,

а мрія тільки проецює ретро,

не пробива сучасної імли.

Крізь сутінкову неміч сьогочасну

не видко ні краєчка майбуття,

розвіялись надії на прекрасне

в нікчемності вчорашнього життя.

26.10.90

* * *

Як і раніш, лежу в лікарні,

не чуть покращення нічуть,

і різні задуми негарні

мене неприязно товчуть.

Здається, всі зусилля марні,

та вже наблизився кінець...

Лиш буде довідка лікарні

про мій кінець – всьому вінець.

Я з майбуттям ним повінчаюсь

і, доки зовсім не затих,

хоч би напоказ не відчаюсь

в весільних клопотах своїх...

27.10.90

* * *

Розгойдується ніч від збуреного вітру,

а він кружля,

веде сухий танок,

мелодіями зим,

що назбирав по світу,

приглушено звучить німий оркестр зірок.

В поклонах спини гнуть обскубані дерева,

немов соромлячись своєї наготи,

бо прикриває їх лише нужда жовтнева,

як підсумок того, що вітер погостив...

Лиш світять ліхтарі,

заглядуючи в завтра,

з непоказним буттям зоставшись віч-на-віч...

Чи це омана осені?..

Чи це зимова правда?..

В задумі загадковості розгойдується ніч...

31.10.90